Музичні ритми Північної Америки

Музична культура Північноамериканського регіону складається з розгалуженого спектра вокально-інструментальних форм. Вони виникли шляхом складного поєднання різних джерел, насамперед африканських фольклорних ритмоінтонацій і європейської професійної музики.

У діалозі культур ХХ ст. значущості міжнародної мови набули джаз, рок- і поп-музика, що передають пульс бурхливої епохи. За своєю природою ці явища інтернаціональні. Своєрідним маніфестом музичної самостійності Америки у світовій культурі став джаз, що сформувався на зламі ХІХ—ХХ ст. на основі таких американських жанрів: спіричуел, блюз, регтайм та ін. Спіричуел — архаїчні релігійні пісні афроамериканців. За тематикою і настроєм вони відображали трагедію цього народу, його глибоку тугу. Жанр своєрідно синтезує традиції християнського хорового багатоголосся, балад англійських переселенців та імпровізаційну африканську манеру співу. Спочатку спіричуел виконували колективно, згодом — соло із супроводом. Багато зразків жанру записав співак Поль Робсон (1898—1976). Блюз — тип світської фольклорної негритянської пісні з ліричним меланхолійно-сумним настроєм, що виконує соліст із супроводом гітари. Неперевершеною «імператрицею блюзів» була Бессі Сміт (1894—1937), яка змогла передати неповторну поезію, чуттєвість і журбу блюзових інтонацій. Картина витоків джазу буде неповною, якщо не згадати негритянські менестрельні театри. Репертуар складався з пародій-карикатур на афроамериканців і мав усі складові мюзиклу: гумористичні сценки і діалоги, пісні і танці під банджо або ансамблі, циркові трюки. Тут зароджується стиль фортепіанної гри та відповідний жанр танцювальної п’єси регтайм (дослівно «рваний ритм»). У його основі — дві ритмічні лінії, що не збігаються: мелодія із загостреним синкопованим ритмом і чіткий «кроковий» акомпанемент. Засновник жанру композитор Скотт Джоплін (1868—1917) — автор близько 44 регтаймів. Специфічним явищем культури Америки були численні духові оркестри, так звані «бенди». Виконавці, переважно аматори, грали на слух танцювальну та маршову музику під час свят і вечірок, на парадах і карнавалах. Чимало подібних маршових капел було в Новому Орлеані — на батьківщині американського джазу. З історії джазу До видатних представників класичного джазу належать «король труби» Луї Армстронг (1900—1971) та композитор, піаніст і аранжувальник Дюк Еллінгтон (1899—1974). Майстерність гри на трубі Армстронга здобула міжнародне визнання, як і фортепіанна гра легендарного Еллінгтона. Вони організували й очолили джазові колективи, які виступали у престижних концертних залах світу, зокрема у Карнегі-холі та Метрополітен-опері. Душа джазу — імпровізація. Кожний із виконавців змінює тему, демонструючи свій смак і фантазію, експресію «брудного» (неточного) інтонування та ритмічного розгойдування — свінгування. Оригінальними аранжуваннями Д. Еллінгтон довів світові, що джаз — це не просто музика, під яку танцюють, а особлива експресивна естетика, що має вишуканий оркестровий колорит та особливу ауру. З оркестром Дюка Еллінгтона, а також із багатьма симфонічними оркестрами виступала джазова співачка Елла Фіцджеральд (1917—1996). Вона створила безліч першокласних джазових хітів. Джаз породив величезне розмаїття стилів і жанрів: диксиленд, бі-боп, хот- і кул-джаз, симфоджаз (синтез джазу та професійної музичної техніки). Він захопив у полон своєї експресії й енергетики багатомільйонну аудиторію й за впливом перевершив оперно-симфонічну музику. Однак після Другої світової війни епоха панування джазу закінчилася.

Начебто полярні світи легкої та серйозної музики поєдналися у творчості композитора Джорджа Гершвіна (1898—1937) — автора першої національної американської опери «Поргі і Бесс», що втілила трагедію афроамериканців і мала грандіозний успіх. Джазові елементи — імпровізаційність, синкоповані ритми й інтонації, синтезовані з європейською класичною технікою, надають музиці Дж. Гершвіна особливу чарівність і неповторність. Рок-музика виникла на початку 1950-х років, коли сформувався пісенно-танцювальний стиль рок-н-рол. Він став результатом поєднання ознак кількох жанрів: блюзу, кантрі, фолку, диксиленду. З ім’ям Елвіса Преслі (1935—1977) асоціюється уявлення про здійснення «великої американської мрії»: простий хлопець, у минулому водій вантажної машини, піднімається на американський рок-олімп (звісно, не без допомоги реклами, фірм грамзапису), надіває корону короля рок-н-ролу і стає казково багатим. Терміном поп-музика визначають явища масової музичної культури, які мають комерційне спрямування. Вони введені в систему засобів масової інформації та в індустрію тиражування (аудіо- та відеозапис) і розваг. Первістком поп-музики став шлягер, йому притаманні тексти з тематикою про кохання, прості мелодії, призначені для мас, а не для еліти. Сучасна масова музична культура Америки — це грандіозний шоу-бізнес. Вирішальну роль відіграло в ньому виникнення нових технічних можливостей. Завдяки відеокліпам небувалого злету популярності досяг Майкл Джексон (1958—2009) — найуспішніший сольний вокаліст, справжня «легенда епохи». Його альбом «Трилер» увійшов до Книги рекордів Гіннеса: тираж сягнув 35 млн! Не останню роль у популярності співака відігравали його емоційність та своєрідна естетика сценічного руху, зокрема його неповторна «місячна хода». В артистичній кар’єрі культового співака визначальними були не стільки художні та людські якості, акторська самовідданість, скільки професіонально створений імідж, який підтримували візуальними ефектами, трюками — необхідними атрибутами естетизованого маскульту. У комерційному музичному бумі сучасності жіночий вокал вельми успішно репрезентує американська співачка, танцівниця і кіноактриса Мадонна (повне ім’я Мадонна Луїза Вероніка Чикконе, нар. 1958). Мільйонними тиражами розійшлися пісні з її альбомів, що здебільшого культивують «солодке життя». Створений для співачки секс-імідж, що руйнує стереотипи портретів актрис естради й усуває традиційні табу, затьмарює в її кліпах головне — музику, проте це зовсім не заважає суперпопулярності найбагатшої співачки у світовому шоу-бізнесі. Літопис американської музичної культури буде неповним, якщо не згадати запальні танці, що темпераментно передають її дух. На фольклорній основі з перевагою афро-американських ритмоінтонацій зароджувалися різні танцювальні стилі і жанри, зокрема й так звані джазові танці: степ, чарльстон, рок-н-рол. У свою чергу рок-н-рол дав життя новим танцям, що спочатку виникли у США, а згодом поширилися іншими країнами світу: твіст, шейк, брейк тощо. Cтеп, або чечітка, — це танець, в якому синкоповані удари носка, каблука і стопи створюють своєрідний ритмічний акомпанемент різним танцювальним рухам. Виконують його у спеціальних черевиках із металевими пластинами на носках і каблуках. Нерідко танцюють у парі. У портовому містечку Чарлстон у Південній Кароліні, де майже половину населення становлять афроамериканці, виник чарльстон, що поступово набув надзвичайної популярності в Америці та Європі. Йому притаманні синкопований ритм, характерні пружинні кроки, притупування. За походженням чарльстон є різновидом відомого бального танцю фокстрот. Диско — напрям танцювальної музики, що не без іронії визначають як «ритм без блюзу». Термін «дискотека», як і саме явище, набули поширення далеко за межами Америки. Комерційна машина, що швидко запрацювала для популяризації диско, витягнула його з провінційних дискотек на великий екран кіно і телебачення. Захоплення диско набуло масштабів епідемії. У США народився танцювальний жанр хіп-хоп — музика вулиць і афроамериканських кварталів Нью-Йорка. Основоположним елементом хіп-хопу є реп — ритмічний речитатив, що зазвичай читається під музику з важким бітом. Охоплює широкий діапазон стилів. Фільми, телешоу та інтернет сприяли розвитку хіп-хоп-культури за межами її батьківщини. Домашнє завдання: напишіть вашу думку щодо причин популярності легендарних поп-зірок Північної Америки — Е. Преслі, М. Джексона, Мадонни.