Для ліцеїстів ІІІ курсу: Тема. Театральне мистецтво України ХІХ століття

Теа́тр (від грец. θέατρον — місце видовища) — вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів. Збираючись поставити спектакль, його творці спочатку вибирають п’єсу, тобто неодмінно звертаються до драматургії. Зміни в драматургії відповідає зміна долі, радісна в комедії і сумна в трагедії. Проміжок часу може охоплювати декілька годин, як у французькій класичній драмі, або багато років, як у Шекспіра. Драматургі́я (від грец. dramaturgein складати драму) —теоретичний принцип створення сценічних образів, так і мистецтво створення емоціонального переживання у літературних, театральних, музичних, кінематографічних або телевізійних творах та постановках. З 40-х рр. XIX ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович, а в Галичині - О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Л. Глібова, С. Гулака-Артемовського та ін. Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький ("За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч"), Іван Карпенко-Карий, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П.Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л.Українки ("Лісова пісня", "Бояриня"). Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-70х роках ХІХ ст. Перший аматорський театр виник у Києві в 1870-х роках. Тоді ж до справи створення українського національного театру долучилися відомий письменник і перекладач Михайло Петрович Старицький який писав п’єси, та композитор М.В. Лисенко писав музику згодом долучився і Марко Лукич Кропивницький разом вони були і акторами, і режисерами, які мали певний досвід театрального аматорства. Перша опера була поставлена ними «Запорожець за Дунаєм». У 1873 році Марко Лукич Кропивницький з успіхом поставив українські вистави в Харкові, а 1876 року створив театральну трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити. Згодом М.Л.Кропивницький їде до Галичини куди його запросили працювати. На Галичині українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський були аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі Аматорський театр — тип самодіяльного народного театру, в якому виконавцями є непрофесійні актори. У1864 році у Львові був заснований перший театр товариства «Руська бесіда». Його основоположником став український актор і режисер Омелян Васильович. Бачинський. Величезні успіхи у публіки мали постановки «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Вечорниці» П.Ніщинського, «Украдене щастя» І.Франка. Згодом український театр почав відроджуватись. 10 січня 1882 році Марко Кропивницький працює по запрошенню у Галичину де здійснив постановку п’єси на українській мові Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. У 1882 році перший професійний український театр (театр корифеїв) відокремився від польського й російського театру в Єлисаветграді. Засновником театру був М.Л. Кропивницький, який опанував усі театральні професії. І це сталося завдяки «Щепкінському методу» так називали драматурги. А тому що Михайло Семенович Щепкін навчив М. Л. Кропивницького розкривати суть сценічного образу, навчив опановувати себе як актора. Після великих вдалих виступів у своїх театральних виставах згодом М.Л. Кропивницький і Михайло Карпович Садовський вирішують організувати самостійну українську трупу до якої входили кращі митці корифеї. Слово "корифей"— грецьке. Раніше корифеєм називали ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людина, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Театр корифеїв — це перший професійний український театр класики української драматургії. Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети більшості п'єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам'ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".